Експрес-тур пам’ятками Львівщини

Цієї весни представникам Карпати.інфо випала нагода побувати разом з професійними екскурсоводами у міні-турі старовинними костелами Львівщини. Аби наші експонати стали ще трішки старовиннішими, а отже й ще трішки цікавишими для читачів, публікуємо наші враження тільки зараз, при самому завершенні календарного літа.

Одразу слід зазначити, що програма була дуже насичена, а часу було катастрофічно мало (лише один світловий день), тому не вдалося усе оглянути так детально, як хотілося б. Отже, поїхали.

Перша зупинка — тисячолітнє місто Белз. Тут нам було представлено починаючого екскурсовода, яка провела нас деякими найцікавішими місцями. Першим ми побачили костел Пресвятої Діви Марії з каплицею св. Валентина та оборонними мурами.

Будівництво костелу було розпочато у 1911 році, а завершено аккурат у 2014, коли місцевий священнослужитель вирішив прикрасити споруду блискучою золотою баньою. Те, що стилістично вона не дуже вписується у архітектурний ансамбль, підданий Київського патріархату, нажаль не подумав. Наш починаючий екскурсовод розповів сумну їсторію про те, як активісти та працівники місцевого краєзнавчого музею подавали скарги інстанціям різного порядку, але ніхтро нізвідки не зреагував. Вийшло так, що місцевий священник може робити, що хоче, і тепер у Белзі є католицький костел з блискучою православною банею на верхівці.

У каплиці (1935) ми побачили копію славнозвістної Ченстоховської Матері Божої, послухали її сумну історію та помилувалися величною архітектурою каплиці зі скульптурами святих при вході.

Каплиця

Скульптури святих

Копія Ченстоховської Матері Божої

Хотілося б дізнатися, чому саме ці постаті були обрані майстрами і що позначають їхні стигмати, але наш екскурсовод сказала, що “це просто такі скульптури”. Ну і добре.

Далі ми побачили костел св. Миколи (1653), який на час нашого приїзду перебував у процесі активної реконструкції. Тому, окрім будівельних риштувань навколо нього нам вдалося розгледіти лише унікальне мозаїчне зображення святого покровителя на фасаді.

Костел св. Миколи (1653)

При виконанні мозаїчного фону було використано кілька десятків відтінків блакитних камінців. В принципі, це уся інформація, яку вдалося здобути з починаючого екскурсовода. На подальші розпитування відповідь була “це просто така мозаїка”. Ну, просто — так просто.

Далі була Аріанська вежа, яка також недавно пережила процес реставрації, рештки старовинного замку та Ратуша.

Аріанська вежа

Белзький замок

Ратуша

У приміщенні Ратуші функціонує історико-краєзнавчий музей, а у вежі, до якої потрібно піднятися гвинтовими залізними сходами, збережений механізм старовинного годинника (який, нажаль, судячи з зовнішнього вигляду, відвідують частіше місцеві голуби, ніж туристи). Перед тим, як дістатися до годинника, потрібно пройти через вузеньке приміщення колишнього монастиря, де тепер активно ведуться роботи з реставрації настінних розписів XVIII ст.

Експозиції музею

Шлях до годинникового механізму та реставровані фрески

Годинниковий механізм у Ратуші

Наостанок пройшлися місцями, визначними для історії місцевого єврейства, яке до початку Другої світової становило кістяк тутешього суспільства. Зараз їхні нащадки шанують цю пам’ять і регулярно возять сюди групи паломників з Ізраїлю. Шкода тільки, що розвитку місцевої туристики це ніяк не сприяє — люди приїжджають зі своїми кошерними продуктами та питною водою, а зупиняються у спецально відкритому для них готелі, облаштованому на винайнятій на 50 років євреями ж у місцевої влади території. Місцевому населенню лишається тільки прибирати після паломників.

Єврейський цвинтар

Завершилися наші оглядини на єврейському цвинтарі, дуже акуратному і доглянутому. Тут вдалося зібрати усі ті старовинні надгробки, якими у свій час німецькі націонал-соціалісти не виклали дороги.

Міська забудова

Друга зупинка нашої насиченої подорожі — місто Угнів. Відоме воно, по-перше, тим, що це найменше місто України (з населенням близько 1007 чоловік), а по-друге — старовинними монументальними пам’ятками, яким може позаздрити не одне місто-”багатотисячник”. Містечко маленьке, але має давню історію — перша згадка у 1360 р., отримало маґдебурзьке право у 1462 р.

Наш перший пункт у місті — костел Успіння (XVII ст.)

Пані Марія, яка зараз опікується костелом, відчинила нам важчезну браму великим ключем, і ми потрапили до середини.

Костел ззовні і всередині

Пані Марія розповіла нам історію про те, як вона мріяла у дитинстві володіти цим собором, а тепер вона одна на ціле місто тримає ключі від нього. Вітаємо.

Одразу неподалік від костелу розташовані приміщення колишнього монастиря сестер-феліціянок, тепер — середня школа.

Колишній монастир з відбитком силуету Діви Марії

Пані Марія звернула нашу увагу на частину стіни, де можна було вгадати людську постать. Як нам пояснили, це зображення Діви Марії, яке тепер знаходиться під шаром новішої штукатурки. Нижче також можна вгадати залишки вівтарної частини храму, який тут колись був.

Ще одна місцева пам’ятка — церква Різдва Пресвятої Богородиці (1780), яка славиться своїм художнім розписом.

Церква ззовні і всередині

Третій пункт — м. Червоноград, а саме палац Потоцьких, де розташований філіал Львівського музею історії релігії. Будова знаходиться практично поза містом, тому в процесі добирання нам довелося трохи поблукати та заїхати на територію новенького і дуже презентабельного котеджного містечка. Власне, настільки презентабельного, що частина екскурсантів вирішила, що це і є палац. На землю нас повернув місцевий охоронець, який не дуже ввічливо повідомив, що це “приватна власність” і спитав, чи ми вміємо читати. Як на мене, перепитувати таке у XXI сторіччі у дорослих людей як мінімум нелогічно, а як максимум — неввічливо. Тим не менш, нас перепитали. Нам довелося розвертатися та доїжджати до бажаного палацу за телефонними інструкціями керівника філії Галини Євгенівни.

Справжній палац Потоцьких у теперішні часи, нажаль, сильно поступався своєю презентабельністю новозбудованому котеджному містечку — ознаками косметичного ремонту міг похвалитися лише центральний вхід у споруду.

Зато пані Галина компенсувала усі моменти подорожі своєю натхненною екскурсією. У екстремально короткий термін ми дізналися багато цікавого про володарів цього палацу та пробіглися галопом найвизначнішими сторінками їх тутешнього життя. Військові здобутки, любовні драми, свійські скандали, гостросюжетні пригоді та сімейні таємниці — всього цього було вдосталь в кращі часи палацу, котрий був центром культурного життя Кристинополя (стара назва міста) та околиць.

Експозиції музею

Портрети колишніх власнків палацу

Наприкінці ми потрапили у виставковий зал, де на той час експонувалися великодні інсталяції червоноградських школярів. Судячи з результату, діти не пошкодували ні часу, ні матеріалів і ні фантазії на втілення своїх ідей, і це прекрасно.

Великодня виставка червоноградських школярів

Четверте місце призначення — с. Тартаків, де нас зустрів Ігор Михайлович, член Сокальської міськради, якому не байдужа доля пам’яток регіону. Тут ми побачили замок-палац Потоцьких.

Палац Потоцьких

Так називається споруда, зведена тодішнім власником села Збіґнєвом Лянцкоронським наприкінці XIX ст. на місці давнішого замку (XVII ст.). Господарі розбудовували величну споруду у стилі французького необароко, орієнтуючись на «Casino de Paris» у Монако. Навколо палацу був розбитий англійський парк за кращими зразками тогочасної європейської моди.

Залишки парку навколо палацу

Пройшли часи, і підчас радянської влади тут функціонувала середня школа. Потім часи знову змінилися, школу перенесли в іншу будівлю. А в цій стала збиратися місцева молодь та особи без визначеного місцепроживання. Однієї ночі 1995 року хтось з тих осіб вирішив погрітися і розпалив вогнище у середині палацу. Закінчилося це трагічно — споруда загорілася, кріплення не витримали та стеля впала. З цього часу колишня перлина архітектури не придатна навіть для проживання осіб без визначеного місцепроживання.

Сучасний інтер’єр палацу

У 2010 р. Була історія з передачею пам’ятки приватному інвесторові з зобов’язанням вивести її з аварійного стану, але усе закінчилося нічим. Сьогодні Ігор Михайлович активно шукає інвесторів, які були б готові вкласти кошти у цю споруду.

Багато надій покладає на свого земляка Андрія Богдановича Дещицю, який на даний час займає посаду Повноважного Посла України в Польщі. Можливо, каже п. Ігор, йому вдасться знайти зацікавлених осіб з “тамтої” сторони. Ажде територія у досі збережених межах парку, де тепер є футбольний стадіон, так потребує вмілої руки. Ну, сподіваємося на краще.

Це все п. Ігор розповів нам дорогою до нашого п’ятого пункту призначення — м. Сокаль, де він так само був нашим гідом. Місто зустріло нас у надзвичайно позитивному і бадьрому, на відміну від інших пунктів нашого маршруту, стані, прибране до весняних свят. Ми пройшлися місцевою площею Ринок та побачили багато цікавого: монументальний костел, який почали будувати у 30-х рр. минулого століття, перервали будівництво через Другу світову війну, і не добудували ще й досі. Побачили собор св. Петра і Павла, церкву св. Миколи, Ратушу, церкву св. Архангела Михаїла, і ще багато цікавого.

Будівля костелу

Собор св. Петра і Павла

Інтер’єр собору

Церква св. Архангела Михаїла

Ратуша

З традиційної для цієї поїздки частини “руїн” – лише стара синагога (1762 р.), від якої лишилися самі стіни.

Будівля колишньої синагоги

Ну, нарешті, під самі сутінки, ми добралися до останнього, шостого, нашого пункту — с. Варяж. Це ще один маловідомий і негустонаселений (888 жителів) пункт зі стародавньою історією та визначними культурними пам’ятками, про які рідко хто може подбати зараз. Тутешні землі згадуться ще з 1419 р., а до 1538 р. відноситься отримання містечком маґдебурзького права. Наш головний інтерес — костел св. Марка, споруджений орденом Піарів у 1688-1693 рр. у стилі бароко.

На стінах досі збереглися унікальні фрески 1810 р., виконані художником Станіславом Строїнським. Навіть зараз можна смутно вгадати, наскільки пишним та вишуканим було колись оздоблення храму.

Залишки настінного роспису в костелі

Але це було колись, а потім був період, коли споруда, за традицією радянських часів, використовуваляся як склад. А ще пізніше, за нових часів, костел почав капітально руйнуватися, тепер тут нема ні стелі, ні підлоги.

Костел всередині

Місцевий голова сільради, який нас супроводжував, поділився планами стосовно подальшої долі костелу — зараз активно ведуться пошуки коштів на те, щоб організувати вечірнє освітлення споруди. Планується вмикати повну підсвітку на великі католицькі свята, щоби з польської сторони хтось міг побачити це чудо і, можливо, зацікавитися його відновленням.

Про польську сторону згадується тому, що село знаходиться на самому кордоні з Польщею, і за кількасот метрів розташований контрольно-пропускний пункт. Ця інформація викликала надзвичайне оживлення серед учасників екскурсії, тому нас люб’язно довезли до самого пункту і ми побачили з відстані кількох метрів шлагбаум і справжнього польського прикордонника.

На цій позитивній ноті наша насичена одноденна подорож добігла свого кінця.

О. Стрижкова