Кінь-гуцулик – абориген Карпатських гір

Пам’ятаєте казку про коника-горбоконика? Маленький, спритний, розумний, він не раз виручав господаря у складних ситуаціях. Виявляється, такий, майже казковий кінь здавна мешкає в Карпатах. Цього невеликого, але працьовитого і лагідного на характер коника у народі прозвали «гуцуликом». До того ж, він легко долає перешкоди (що дуже важливо в горах), досить швидкісний та піддається тренуванню. Гуцулики здатні щодня долати 50-60 кілометрів у гірській, лісистій місцевості, при цьому переносячи до 150 кілограмів вантажу. Саме такі коні допомогли збудувати легендарну обсерваторію 1930-их років на горі Піп-Іван.


“ГУЦУЛИКИ” У ФОЛЬКЛОРІ

Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає дитину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)… Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки… Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою. »
— Влад Марія Миколаївна, «Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань»

«Наш гуцул, що був пострахом сусідів, що в нього кінь і стрільба були невідступними товаришами, що ще й нині вітає трембітою схід сонця і прощає нею друга в домовині, він і Гуцульщина стануть скоро лише мітом…»
— Володимир Шухевич, «Гуцульщина»

 

КОНИК-АБОРИГЕН

Гуцульський кінь – аборигенна гірська порода свійських коней, яка розповсюджена в Карпатах та у багатьох країнах Східної Європи і належить до світового генофонду. Перша письмова згадка про гуцульського коня датується початком XVII століття (1603 рік).
Багато вчених вважають, що гуцульський кінь є прямим нащадком тарпана-лісового і степового дикого коня мишастої масті (кольору), який довго зберігався на Півдні Росії, а зараз повністю знищений. Але тим, хто найбільше вплинув на формування виду, вважається арабський кінь, який потрапив в Карпати під час турецьких воєн. Кров арабських скакунів обумовила зовнішній вигляд гуцуликів, для якого характерна загальна сухість конструкції, міцність кінцівок, благородність голови, висока постановка хвоста.
Загалом гуцульські коні невисокі, середня висота в холці у жеребців – 139 – 145 см, у кобил – 137 – 142 см. Круп у коней добре розвинений, груди глибокі і широкі, голова виразна з великими очима і маленькими рухливими вухами. У них дуже сильна спина, шия м’язиста і сильна. Копита маленькі і дуже тверді – зазвичай гуцульські коні не вимагають ковки. Масть, переважно, гніда з темним ременем по спині, також може бути булана, ворона, руда, сіра, мишаста. Характерною особливістю породи є смуга по хребту і зебровидні смужки на ногах.
Гуцульських коней часто використовують як в’ючних тварин, і як робочих коней в лісах. Коні дуже стійкі і володіють унікальними здібностями підніматися по гірських стежках, дуже обережно, високо піднімаючи передні ноги, переступаючи через різні перешкоди. Коні сильні й витривалі, до того ж здатні підтримувати хорошу швидкість. Як показує досвід, пара гуцульських коней здатна впоратися з більш важким вантажем, ніж деякі ваговози. По всій території Карпатських гір виводилися різні внутрішньопородні типи – починаючи від легкого коня під сідло і під в’юк і закінчуючи масивними кіньми важкого типу.
Сотні років гуцульських коней розводили в горах в дуже суворих природних умовах. Ізольована від інших коней, порода розвинулася в стійких і сильних коней. Цей маленький кінь дуже здоровий, стійкий до захворювань і здатний жити під відкритим небом на підніжному кормі цілий рік.  В 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону.


 

ПІД ЗАГРОЗОЮ ЗНИКНЕННЯ

Ще за часів Австро-Угорщини у селі Тур’ї-Ремети на Перечинщині на конезаводі серед кількох порід тварин утримували і гуцуликів. Подібний кінний завод був і на Львівщині в Судовій Вишні, займалися цією справою і на Прикарпатті — у Косові, Устеріках і Верховині. Ще до середини 90-х минулого століття їх доглядали на кількох фермах у Міжгірському, Великоберезнянському і Мукачівському районах. Далі популяція гуцульського коня опинилася під загрозою і відновлюється лише завдяки зусиллям поодиноких ентузіастів.
Нині гуцульських коней розводять у всіх прилеглих до Карпат країнах Центрально-Східної Європи – з часів Другої Світової війни зберегли їх в Угорщині, є вони у Словаччині, відносно багато їх є у Польщі. Загалом у Європі їх налічується близько 25 тисяч. Вартість таких коней в Україні становить близько 1000 – 2000 американських доларів. Для порівняння, у сусідній Польщі “гуцуликів” оцінюють, приблизно,  в 7 тисяч доларів. Але всі коники – і австрійські, і польські – мають українське коріння.
Із переліку порід на офіційному сайті корпорації “Конярство України” можна зробити висновок, що, хоча в Україні налічується близько 15 кінних заводів, але гуцульською породою вони майже не займаються. Хоча на Західній Україні роблять спроби відродити цю породу – бо вона якнайкраще підходить для гірських умов.

 

ВІДРОДЖЕННЯ БРЕНДУ КАРПАТ

Як 2000 рік став початком відродження популяції коней гуцульської породи на Закарпатті? У 2001 році зусиллями ентузіастів до області було завезено кілька коней із Польщі. Згодом на Закарпатті було створено селекційний центр. Нині ж у краї діють 4 кінних господарства. І якщо, за словами керівника науково-племінного центру Мирослава Головача, із розпадом Радянського Союзу коней гуцульської породи Закарпаття практично втратило, то вже у 2013 році (і завдяки також його зусиллям) у нас налічувалося близько 80 коней гуцульської породи. Голова «Племконецентру», він же старший науковий співробітник Закарпатської державної сільгоспстанції Інституту сільського господарства Карпатського регіону, кандидат сільськогосподарських наук Мирослав Головач – людина, яка кохається в конях. Розпочавши відродження цієї реліктової породи, і маючи лише шість коней, у 2014 році він завіз в Україну із сусідньої Польщі ще п’ять жеребців -”гуцуликів”. Сьогодні ж племінні коні зі Свалявщини вже є на Прикарпатті, у Києві, Донецьку, Дніпропетровську.
Ще одна добра справа Мирослава Головача – випуск минулого року Державної книги племінних коней гуцульської породи (попередня побачила світ ще у далекому 1949 році!), яку йому допомогла підготувати донька Мирослава, висококваліфікований зоотехнік-селекціонер. Фахівці зазначають, що така книга – важливий елемент селекційного процесу.

 

КІНЬ, ЩО ЛІКУЄ

Карпатські гуцулики мають настільки лагідний характер, що рекомендуються для терапевтичного впливу на хворих дітей.  Тому їх успішно використовують у гіпотерапії – лікуванні за допомогою коней та їзди верхи, яка у нас належить до нетрадиційних методів лікування. А, скажімо, в Німеччині вона визнана. Адже наукою доведено, що кінь дає вершникові від 90 до 100 різноспрямованих імпульсів на хвилину, які викликають відповідну реакцію пацієнта і змушують його коригувати свою рухову активність. Іпотерапія ефективна при дитячому церебральному паралічі, хворим на аутизм, із синдромом Дауна, з наслідками різноманітних травм опорно-рухового апарату.
Для іпотерапії відбирають меринів від 6 років. Це повинні бути легкі в управлінні, здорові коні, бо вони перебирають енергетику хворого. Схема лікування складається індивідуально. До сеансу іпотерапії залучаються поводир, реабілітолог та лікар. Саме на базі санаторію “Квітка полонини” у селі Солочин Свалявського району започатковано терапевтичну їзду верхи, яка дає дуже добрі результати при проблемах з поставою та у недужих на ДЦП і синдром Дауна. «Прописують» спілкування з кіньми й просто для загального оздоровлення і підняття рівня енергії – кінь радо ділиться своєю снагою, працює як «живий тренажер» і покращує настрій…

 

 

СВЯТО ГУЦУЛЬСЬКОГО КОНЯ

Щороку в гірських урочищах біля села Голубине Свалявського району проводиться “Свято гуцульського коня”. І науково-практична конференція з конярства, атестація жеребців-плідників гуцульської породи та конкурс гуцуликів – усе це покликане відроджувати на Закарпатті конярство.
Як, переважно, відбувається свято?  На іподромі збирають найкращих коней Закарпаття: племінних, чистокровних і надзвичайно гарних. Мета організаторів – показати, що наші гуцулики найкраще підходять для гір. Адже не бояться ні стрімких спусків, ні виснажливих підйомів. Та ще й не потерпають від холоду і дощу так, як інші їхні підковані брати. Тваринам під час конкурсу треба подолати 15-17 натуральних і штучних перешкод, розташованих на дистанції 1500-2000 метрів: кладку, лабіринт, хвіртку, низький перехід, крутий спуск, перехід через ріку, вітролом тощо. Крім цього, на швидкість їздили однокінні та парокінні запряжки. Найбільш видовищний етап -  на «гуцульській стежці»: спеціальна смуга перешкод включає перекладини для стрибків, ходу між стаціонарними і рухомими перешкодами, як то «буреломом» та «рівноважнею» тощо, через хвіртку, яр та річкою.

 

 

НАШ ЖИВИЙ СКАРБ

Відродженням гуцульських коней в Україні займається міжнародна благодійна фундація «Хайфер Проджект Інтернешнл». У 2001 році вона започаткувала проект «Відродження гуцульського коня», який успішно впроваджується в Косівському районі Івано-Франківщини та Рахівському Закарпатської області. Принцип роботи такий: малозабезпеченим сім’ям дарують молоду кобилу, перший приплід від якої передають в іншу родину. Потребуючих вибирає сама фундація, надючи перевагу багатодітним, безробітним, малозабезпеченим чи молодим сім’ям. Кожен проект започатковується зі звернення громади.  Ідея залучати коней для розваг приїжджих зародилася давно. Зооінженер, кандидат сільськогосподарських наукМирон Петришин каже, що місцеві жителі вже прослухали з десяток тренінгів з основ приватного підприємництва, із зеленого туризму, з конярства і кінного туризму: «Люди повинні почуватися господарями у себе в Карпатах, а не щоб хтось приїжджав інвестувати сюди. Має гуцул хату, коня і корову — чому б йому не використати ці ресурси, адже він знає, як поводитися з туристами, забезпечити їх гарним молоком, сиром. І недорого». Зараз гуцули починають потроху використовувати своїх роботяг у комерційних цілях.
На одному із семінарів зі “Створення Карпатського бренду для місцевих традиційних товарів та послуг”, який пройшов у Львові, коні-”гуцулики” були названі серед головних туристичних брендів карпатського регіону. Бо гуцульський кінь – це наша історія та живий симпатичний скарб!

 

* У пості використано матеріали з сайтів: karpatnews, zakarpattya, wikipedia, umoloda, webblog, karpatnews.in.ua.

* У пості використано фотографії з сайтів: nz.uz, photographers, mukachevo, images, wikipedia, karpatnews, karpatskijobjektiv та власні фотографії.

  • Катерина

    Не всі використані ресурси були вказані!

  • Ганна Сидоренко

    А що саме не вказано?