«Вівці, мої вівці…» Коли полинути думками в Карпати, обов’язково уявляєш собі яскраво-зелену полонину, де мирно скубуть травичку кудлаті вівці. Популярний гуцульський музичний інструмент – трембіта – була єдиним засобом зв’язку чабана з селом: за трембітовими звуками люди дізнавалися про місце перебування ватага з отарою.
«Там верхами над громнями
вітри повівають,
Там чабани овець пасуть,
В сопілочку грають».
«ЖИВЕ БАГАТСТВО» ГУЦУЛІВ
Вівчарство – одна з найдревніших професій у Карпатах. Міські мешканці завжди уявляли собі її романтичність разом із можливістю півроку жити серед тиші гір, далеко від людської метушні. Вівчарству ніколи не навчали у жодному закладі, її основи опановували прямо в польових умовах. Батько навчав сина, дід – онука, і так з покоління в покоління передавалися секрети виведення та випасу овець. Як розповідає відомий фотограф-мандрівник Ігор Меліка у своїй розповіді «Полонини, повні чарів», про багатство гуцульських господарств свідчив насамперед його «живий інвентар». Свійських тварин протягом кількох місяців у році, від весни до осені випасали на полонинах, віддалених від людських поселень. Специфічні умови такого господарювання (капризи сурової погоди, хвороби й хижаки, від яких потерпали стада, а також люди – охочі чужих пасовищ і чужого здобутку) призвели до того, що сам випас і пов’язане і ним полонинське господарство було оповите чисельними магічними заборонами, наказами, забобонами, вірування й чарами. Їхнім призначенням було зберегти отару та тих, хто нею опікувався, здоровими, тваринам забезпечити добрі надої, а людям – спокій і достаток. Супроводжував випас також і фольклор – співаний і музичний.
Ватаг був заможною людиною, щоб своїм майном поручитися за випасувані на полонині стада. Він керував сезонним полонинським господарством, відповідав в цілому за випас, за підпорядкованих собі людей та отару. До його обов’язків теж входило керування випасом і переробка молока. Він же виконував функції лікаря й мага, що охороняв тварин і людей від злих сил. Найчастіше ця поважна «посада» була спадковою, тобто передавалася з покоління в покоління.
Пастухами повинні були бути люди, які вміли жити між собою в злагоді, з великою фізичною силою, сильні й здорові, й це було гарантією, що вони здатні осилити важку працю у важких кліматичних і побутових умовах. На великих полонинах випасом займалися кілька категорій пастухів, пов’язаних із певними тваринами. Так, вівцями займався вівчар (овчар), якого наймали на сто дійних овець. Ялових овець і баранів випасав єлочер, ягнят – єгничник. Велика рогата худоба була під наглядом коровара, гайдея (від клику при прогонах худоби – «гайда гей»), бовгара – пастуха волів і тєлєчера, який доглядав за телятами. Козами займався козяр, а свиньми – свинар. Якщо на полонині випасали овець, то вони були під наглядом стадяра. Окрім пастухів, для праці ватаг залучав гонінників, тобто помічників. До їхніх обов’язків входило також принесення води, рубання дров, підтримування вогню та інша дрібна робота в пастушому таборі. Їх також називали спузами (від діал.: «спуза» – попіл). Пастухам допомагав малолітній хлопець – стрункар, загоєнник, який підганяв овець під час доїння. У великих стадах до праці наймали також нічного сторожа – нічника, який цілу ніч палив на полонині ватру, проходив вздовж загорож для тварин, а в разі небезпеки скликав пастушим рогом інших пастухів.
Вівчарі отримували винагороду як продуктами, так й готівкою, а також утриманням протягом усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця одержували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин.
ШКОЛА ВІВЧАРСТВА
«Ей, добре вівчарити, з вуцьками ходити, з високої полонини в село ся дивити…» Та часи змінюються, і тепер дідівська праця мало приваблює молодь, яка все далі віддаляється від сільського способу життя та ведення господарства. А що вже казати про жителів міст, багато з яких навіть не бачили справжньої вівці. Тому, аби познайомити туристів з вівчарством та навчити основ цієї праці колочавці відкрили Школу вівчарства. Школа вівчарства починає працювати у середині травня, саме тоді овець виганяють на випас. Отара поступово підіймається в гори. Два місяці – липень, серпень – вівчарі перебувають високо у горах, і вже потім сходять над село. Пасуть до Митря – 8 листопада. Якщо доти випадає сніг, то овець женуть у хащу – поміж дерев тепліше і завжди можна знайти пашу.
Цей унікальний заклад – «Школа вівчарства» – розташований на одній з найкрасивіших та найвищих вершин Горган – горі Стримбі (1719 м). Тут під керівництвом досвідчених вівчарів можна виганяти отару на випас, подоїти овець, зварити вурду та зробити сир, бринзу, приготувати вічарську юшку.
Робочий день вівчарів починається о 3 ранку за їхнім часом (о 5 годині київського). Один вівчар заганяє овець, інші – доять. Справа не з легких, потребує спеціальних умінь. Свіже молоко проціджують. З нього потім виготовлятимуть сир та вурду. Туристи, яких не злякає підйом на Стримбу, зустріне мелодія дзвіночків, що калатають на шиях в овець, гавкіт собак та гойки вівчарів, що завертають отару. Перед очима постає вівчарський салаш та кілька сотень букулай, ваклеш, север, білиць, мурь – все це назви овець, залежно від кольору шерсті.
Вівчарі заганяють отару в кошару та починають доїння. Туристи фотографуються чи пробують самі здоїти вівцю. Після захоплюючого майстер-класу всі цідять молоко, яке одразу ж ставлять біля вогню аби нагрілося. Далі вівчар вже розповідає про процес виготовлення сиру, варить вурду на очах у вельми зачудованих туристів, дає дегустувати чудодійну жентицю (сироватку), грає на трембіті, сопілці. На ватрі вже докипає вівчарський обід, пахощі якого вітер розніс вже ген по полонинах. Токан з овечою бринзою на висоті понад 1000 метрів під захоплюючі розповіді вівчарських пригод смачний, як ніколи. А далі – збирання ягід, грибів, катання на коникові. Найбільш витривалі піднімаються аж на самий верх гори Стримба. Провівши кілька годин біля вівчарів, група спускається донизу. Проте бажаючі краще пізнати вівчарську екзотику можуть, поставивши намет, залишитися в горах стільки, скільки витримають.
МУЗЕЙ ВІВЧАРСТВА
Музей був відкритий в травні 2013 року з метою дослідження полонинського руху в Карпатах та вивчення важкої праці вівчарів. Він представляє собою комплекс, який знайомить з процесом переробки молока, виготовлення сиру, вурди та бринзи. Окрім того, відвідувачі можуть ознайомитись із нетрадиційним методом лікування продуктами вівчарства — овітерапією.
Головна споруда музею — «Стая» складається з двох частин. В основній частині відтворений побут вівчарів, тут також представлені необхідні речі для переробки молока — посуд, одяг та інше. Друга кімната — це комора, де розміщені речі полонинників та різне знаряддя.
При музеї організовується майстер-клас з переробки вовни від стрижки до виготовлення продукції. Тут також пропонуються різноманітні екскурсійні програми.
ПАМ’ЯТНИК ВІВЧАРЕВІ
Верховинці настільки шанують працю вівчарів, що один з найстаріших пам’ятників у Колочаві – вівчарю з вівцею – прикрашає донині центр села. Під час Помаранчевої революції у 2004 році вівчар теж став героєм. Щовечора на вівчаря вішали помаранчеву хустинку, а на вівцю – синьо-блакитну. На ранок синьо-блакитна хустина висіла на вівчарі, а помаранчева на вівці. І так повторювалось щодня… Цікава історія цього монументу. У 1937 році у Празі – столиці Чехословацької Республіки проходила виставка найкращих порід овець республіки. Підкарпатська Русь була представлена 50 вівцями, серед яких були і 10 овець з Колочави. З Колочави до Праги поїхали вівчарі Малета Дмитро та Іваниш Іван. Колочавські вівці були визнані оціночною комісією як одні з найкращих, а вівчарі повезли додому нагороди: малу скульптуру «Пастора» (пастуха) – роботи чеського скульптора І.Вітка та грамоту Міністерства землеробства Чехії за перше місце.
Отримана скульптура у радянські часи стала прообразом для колочавського пам’ятника і на початку 50-х років «Вівчар» урочисто встановлено у центрі Колочави. У 2009 році монумент реставрували та перефарбували з білого у золотий колір. Вже понад півстоліття вівчар гордо споглядає довколишні полонини, підпершись на палицю, а маленька овечка пригорнулася до його ноги.
ФЕСТИВАЛЬ «ПОЛОНИНСЬКА ВАТРА»
За традиційними віруваннями та обрядами Буковини, у травні кожного року, в останню неділю, святкується народне гуцульське свято виходу вівчарів на полонини. Після Великодня настає час пастухам збирати свої отари та відправлятися на пасовиська далеко у гори, де вони й пробудуть аж до осені. Цю визначну подію у Карпатах називають «Вихід на полонину» і визначають як свято, а у сучасні дні перетворили на народний фестиваль «Полонинська ватра», який проводиться у Путилі. Різнобарв’я національного одягу, святкові звуки трембіт, хороводи, запалювання святкового вогнища – ватри, фольклорні концерти – всі ці традиції дбайливо зберігаються і передаються з покоління в покоління. Гуцули грають на трембітах під час традиційного гуцульського свята виходу вівцеводів на гірську долину. Ватаг свята (головний вівчар) урочисто відкриває свято запаленням незмінного атрибуту свята –полонинської ватри (вогнища), що символізувало початок виходу гуцулів на полонину на літування (відгодівлю) вівців у горах.
Майстрині запропонують вам нашиті кольоровим сап’яном із мідяними і мосяжними капелями і ґудзиками, прикрашеними кольоровою волічкою киптарі, вишиті нитками та викладені бісером сорочки, оздоблені трісунками і павами кресані. Гуцульщина – відомий край майстрів з різьблення, випалювання та інкрустації по дереву. Проходить самобутня виставка-продаж різноманітних виробів з дерева – дерев’яний посуд, дерев’яні та плетені меблі, різноманітні сувеніри. Традиційно, гуцули виробляють гончарні вироби (кахлі, посуд), а також ковдри з овечої вовни. Ви почуєте гру народних митців на дримбах та сопілках, а на завершення дійства відбуваються народні гуляння та розваги.
ФЕСТИВАЛЬ «ГУЦУЛЬСЬКА БРИНДЗЯ»
Кажуть, що бринзи не буває без молока, молока – без вівці, вівці – без вівчаря, а вівчаря – без Гуцульської бриндзі. Середина вересня – пора фестивалю «Гуцульська бриндзя». Одразу по тому, як повертаються вівчарі з отарами, їх у Рахові вітають. Кажуть, що так, як це вміють робити у гірському місті, поки що не навчилися більш ніде. Це щороку демонструють на фестивалі «Бриндзі». Фестиваль-ярмарок співпадає в часі із відзначенням річниці заснування Рахова. Тому святкування тут дійсно гучні: місцеві жителі в ніаціональних костюмах з усіх навколишніх сіл (і у кожного села свій костюм, свої музичні інструменти), гуцульські оркестри та безліч туристів.
На святі кожен, хто бажає, може придбати та повезти додому чи цілу бербеницю, чи хоча б літрову банку бринзи. Адже бринза – делікатес, і її багато не буває. Вона дуже смачна і ситна. Їдять її з квасним молоком, грибами, шкварками, додають у яєшню (тоді це – фріга), у картоплю, фарш для голубців. В особливій пошані – токан із бринзою та банош. А оскільки фестиваль бринзи відбувається лише раз на рік, в інтернет-каталозі Karpaty.info у спеціальній формі пошуку об’єктів харчування ви легко відшукаєте ресторан чи кав’ярню, де готують такі смачні страви карпатської кухні!
ГУЦУЛЬСЬКА КУХНЯ
Гуцульська кухня вирізняється простотою страв і водночас їх оригінальністю. Найуживаніші продукти: кукурудзяне борошно й крупа, картопля, квасоля, гриби і, звичайно ж, бринза (бриндза), або «бриндзя», як лагідно називають її самі гуцули. Овеча бринза, як і ткані ліжники з овечої вовни, завжди були візиткою Карпатського регіону.
Бринза — особливий сорт сиру з овечого молока, який готують на полонинах; він не має нічого спільного з тим продуктом, який продають у магазинах з написом «бринза» на етикетці. Проціджене овече молоко заквашують спеціальною закваскою з молока, звурдженого в шлунку ягняти, яке ще не паслося. Чани з молоком ставлять поруч із ватрою та помішують, поки не почнуть з’являтися згустки сиру, які в чані руками зліплюють у більші грудки. Ці грудки сиру потім підвішують у теплому місці чи просто розкладають на сонці. Так виходить «напівфабрикат» бринзи — будз. Після тижневого вигрівання будз перетирають з сіллю і маслом — так отримують бринзу.
КОРИСНА ІНФОРМАЦІЯ:
Нарис про вівчарів: “ОСТАННІ ВІВЧАРІ КАРПАТ”.
* У пості використано інформацію з сайтів: zakarpattya, agrokraina, kolochava, wikipedia, radiosvoboda, igormelika, mukachevo.
* У пості використано фотографії з сайтів: kolochava, radiosvoboda, carpathian, bambus, myreport, versii, putyla.
