Автор: Аліна Литвинова, контент-менеджер Karpaty.info
Ви що-небудь чули про Бакоту? Не чули про давню Бакоту, що була у ХІІІ ст. столицею Пониззя – частини Галицько-Волинського князівства? А знаєте про акцію «Сім чудес України»? Так ось національний природний парк «Подільські Товтри», що на Хмельниччині, увійшов до сімки чудес разом із Бакотою, Бакотською затокою та іншими своїми пам’ятками. Там-то мені і пощастило побувати цього літа.
Їдемо у напрямку Кам’янця-Подільського (ним можна буде помилуватися на окремій екскурсії), швидко проминаємо його і, стрімко опускаючись та підіймаючись, двома серпантинами дістаємось бажаної місцини. Адже, як твердить одна із версій – в перекладі з давньоруської мови Бакота означає «бажане, чудове місце». З давніх-давен тут оселялися і проживали люди, тому що і земля була родюча, і клімат сприятливий – недаремно цю місцину ще називають «подільською Ялтою». Справді, кількість сонячних днів у році тут можна порівняти з Кримом. Буває – в Кам’янці періщить дощ, а в Бакоті погримить-погримить, і знову сонячно.
І хоча перша згадка про місце Бакоту датується 1240 роком, на території її та сусідньої Студениці було виявлено поселення доби пізнього палеоліту і неоліту, досліджено слов»янське поселення черняхівської культури (ІІ-VІ ст. до н.е.). Та з 1981 року така назва як Бакота, назавжди зникла з карти України. У Радянському Союзі почали будувати Новодністровську ГЕС, тож мешканці Бакоти та десятків інших навколишніх сіл були змушені власноруч руйнувати свої будинки, вирубувати сади. Людей відселяли з рідної землі, лише частково компенсуюючи їм втрати. А хто в змозі підрахувати втрати моральні? Прикро те, що ота злощасна ГЕС виявилася, зрештою, не такою вже й потрібною державі.
Нині Бакота, неначе легендарна Атлантида, вкрита водою. Неймовірної краси Бакотська затока оточена високими горами, сформованими ще тоді, коли мільйони років тому ця місцевість була дном… древнього моря! Коли подорожуючий вперше бачить затоку з висоти гір, у нього мимоволі вихоплюється зачудований вигук. Справді, такі краєвиди – рідкість у світі. Подiльськi Товтри сьогоднi не мають аналога в Європi i є унiкальними за своєю природою. У світі деякими аналогами можуть служити схожі за зовнішніми геологічними ознаками скелясті гряди у Великій Британії та США. Ідеальним аналогом може бути Великий Бар’єрний риф, який знаходиться на пiвнiчному та східному узбережжi Австралiї. Але навіщо мандрувати так далеко? Подорож до Бакоти успішно здійснюють навіть велотуристи та байдарочники, про що можна знайти інформацію в інтернеті. І навіть роздивитися любительські фотографіїї, які бувають кращими, ніж відфотошоплені з якогось офіційного сайту. Я навіть спостерігала гігінтський катамаран, що неквапливо плив вздовж берега, напнувши кольорове вітрило. Такий собі плавучий дім.
Оскільки Подільські Товтри – це, все-таки, національний парк, за в’їзд і проживання у ньому з вас візьмуть гроші (щоправда, невеликі – за машину 5 грн. одноразово, за особу 3 грн. щодня). За такий символічний внесок у розвиток цього краю ви отримаєте можливість насолоджуватися краєвидами, вивчати місцеві пам’ятки, купатися і ловити рибу у водах Дністра (досить чистих). До речі, про чистоту води, як кажуть, свідчить наявність раків. І вони там таки є – бачила на власні очі.
Позитивне враження від природи, щоправда, трохи псують дикі (у буквальному розумінні цього слова) туристи. Дехто з них, вириваючись на природу, влаштовують гулянки з гучною музикою, п’яними вечірніми піснями та криками, що розносяться по воді. Ще й намагаються , як і в Карпатах, залишити після себе сміття. Може, то ті самі люди їздять усюди? Звісно, що за порядком у національному парку слідкують інспектори, але їхній штат надзвичайно малий, порівняно з масштабом парку та кількістю відвідувачів. Іх тут, напевно, було б ще більше, якби не глиняне, ілисте дно річки. Справа в тім, що, як я вже розповідала, Дністровське водосховище покриває собою колишні родючі землі. Тож берег тут, переважно, не дуже подобається вибагливим туристам. Хоча зі сторони гір спуск у воду більш комфортний – там дно вкрите твердою породою, що насипалася з гір.
Розповідаючи про Бакоту, неможливо оминути увагою Свято-Михайлівський скельно-печерний монастир (почав існувати, ймовірно, у Х – ХІ ст.). Десь на середині гори, метрів за вісімдесят над Дністром, серед лісової гущавини бачимо білий кам’яний обрив. До нього по схилу веде вузенька втоптана стежка. У прямовисній вапняковій скелі затаїлося ціле печерне містечко. Головні його споруди – келії та три печери, протяжністю до десяти і висотою близько двох з половиною метрів. Одна з них, найбільша, служила за церкву. Численні гробниці, ніші, вирубані в стінах, підлозі. Зараз їх налічується понад тридцять, у дев’ятнадцяти знайдено людські кістки.
Я зауважила, що всі печери досить низенькі, високому чоловікові доводиться входити туди напівзігнувшись. Це тому, пояснив екскурсовод, що у давнину люди були набагато меншого зросту. Легендарний велетень Ілля Муромець міг похвалитися аж 1 м 52 см зросту! Акселерація!
Бакотські печери, очевидно, використовувалися ще у пізньому кам’яному віці носіями культури шнурової кераміки (ІІ тис. до н.е.). Незаперечний факт використання печер православянськими людьми Пониззя в язичницькі часи. На думку професора Іона Винокура, Бакотський скельний монастир виник у ХІІ ст. на місці давнього язичницького осередку. На стежині, що веде до монастиря, навіть огороджене місце під скелею, де, ймовірно, й відбувалися язичницькі жертвоприношення (за знайденими рештками).
Це місце відоме ще й своїми чистими джерелами – кажуть, що вода, набрана там, поруч з печерами, має лікувальні властивості і не псується 2-3 роки. Перевірити це не вдасться, адже водичка, набрана там, настільки смачна, що привезена п’ятилітрова пляшка вже майже спорожніла.
Сама церква запам’яталася своєю незвичністю – це просто видовбана у горі неглибока печера з білими стінами, прохолодна й темна. Екскурсовод розповідав нам, що сюди спеціально приїжджають екстрасенси, аби набратися сили, ніби-то вони у певних місцях печери відчувають потужні енергетичні стовпи. У жодній церкві не зустрінеш поруч ікони різних конфесій. У цій давній церкві люди самі поставили різні образи, які співіснують тут, показуючи приклад своїм християнам, як потрібно мирно жити людям усіх віросповідань.