Містичний туризм стає популярнішим з кожним роком. Людей, які хочуть заглянути крізь шпарину потойбіччя, чи зустрітись віч-на-віч з давно померлою князівною, значно більше за тих, хто боїться прогулюватись будинками з привидами.
На Західній Україні особливо багато цікавих замків. І кожен з них має безліч історій. Бо бачили вони століття воєн, десятки династій, безліч інтриг, смертей і народжень.
Кажуть, кожен замок має своїх привидів. Ніби-то це душі, які зависли між світами мертвих і живих та не можуть знайти спокою ніде. Блукаючи коридорами та проникаючи крізь зачинені двері, напівпрозорими тінями та ледь чутними звуками вони лякають живих. Люди запевняють, що бачили їх, і часто у різні часи і місця описують одне і те ж. Чудово відчувають їхню енергію і тварини. Що це, містика? Можливо, та беззаперечним залишається те, що на землі є особливі місця і будівлі, де відбуваються дуже дивні речі. І найчастіше вони зв’язані зі смертю.
Навіть якщо ви не вірите в існування привидів, особливу енергетику місць, куди смерть приходила проханою гостею, або безжально мучила невинні душі, неможливо не відчути. Тут є щось особливе.
Золочівський замок дуже старий. На Галицькій землі, надійною охороною якої мав бути, замок стоїть ще з 1634 року. Та з приходом австрійських військ, перетворився на в’язницю. І вже відтоді почав вбирати у себе негатив приреченості, страждань і смертей людських.
Та ніколи не було і не буде у фортеці нічого гіршого і жорстокішого за те, що чинили там енкаведисти зі своїми полоненими. Закривавлені залізні столи і гаки, вмуровані у стіни люди… «Мордуючи вагітних жінок, радянські карателі розпорювали тим черева і напихали камінням» — розповідали місцеві сторожі. Замок фактично був перетворений на катівню. Важко уявити собі, скільки горя, сліз і мук бачили його стіни. На жаль, така енергетика не зникає ніколи.
Холодно і моторошно тут було завжди. Та з появою у замку дивного, незрозумілого походження каміння, яке привезли під час реставрації, містики ще прибавилось. На гірській породі проглядаються дивні незрозумілі символи. Дехто вважає їх картою, інші — зашифрованими таємними знаками. Кажуть, колись вони належали лицарському ордену тамплієрів. Так чи інакше, але від часу появи каменів у Золочівському замку стали помічати привид невідомого чоловіка. Цікаво, що всі, кому доводилось бачити його, описують темний довгий плащ, тростину в руці та капелюх на голові привида.
Золочівський замок — дуже красива і цінна архітектурна пам’ятка. Сюди приїжджає багато туристів та приходять на прогулянки місцеві закохані пари. Та, на жаль, споруда, на території якої було поховано тисячі жертв радянського режиму, мусить жити із своїми страшними таємницями. Тіла похованих пізніше було ексгумовано, та померлі у страшних муках не були поховані з ритуалом печатання гробу. За енергетикою місце залишається кладовищем мучеників.
Село Підгірці Бродівського району Львівської області
Замок збудований в кінці 1630-х років. Спершу належав коронному гетьманау Станіслава Конєцпольському, потім Вацлааву Жевуському, поміщикам Сенгушкам. За часів Жевуського замок був найрозкішнішим палацом на західноукраїнських землях. Та потім будівлю руйнували, грабували і палили, розміщували тут госпіталь. Чого тільки не робили люди.
Та всі, кому від останніх років XVІІІ століття і до сьогодні доводилось провести у легендарних стінах хоча б ніч, бачили його страшну таємницю. Напівпрозору, у білих шатах та з чорним обличчям…Марію.
Багато пацієнтів тутешнього туберкульозного санаторію (1949 рік) і також персонал розповідають, що бачили привида. Зустрічались з ним, звичайно сторожі і працівники замку. А родина польських поміщиків, що жила тут свого часу, навіть записали на папері свої спогади, щоб увіковічнити факт зустрічі з привидом. «Часто бувало таке, що двері на другому поверсі палацу відчинялись самі собою, а майже невидима постать жінки у білій пишній сукні щоночі блукала то однією, то іншою кімнатою» — розповідають Сенгушки у своїх записах.
Хто така ця жінка, привид якої бачили чи не всі жителі селища? Виявляється, спокою не має душа вбитої молодої дружини Вацлава Жевуського Марії. Він власне і вбив жінку у приступі ревнощів. А тіло заховав десь тут, у замку, бо ж похоронити зі всіма ритуалами свою жертву не міг. Дехто розповідає, що її тіло було замуроване у кам’яні стіни замку.
Місто Мукачеве Закарпатської області
Колишня резиденція Тренсильванського князівства має надзвичайно багату історію. Тут підписувались міжнародні документи, мирні договори, на його території проходили народні повстання. Будучи збудованим ще у 1300-х роках, замок став справжнім пам’ятником історії. Пережив незліченну кількість своїх господарів і жителів, десятки штурмів і облог та зберігся у майже ідеальному стані до наших днів.
Замок знаходиться на високій горі вулканічного походження. Архітектура Паланок — поєднання різних мистецьких стилів. Будівля має аж 8 ліній оборони. Поміж ними, кажуть є загадкові підземні ходи. Можливо, вони ведуть до сусіднього Невицького замку, та ймовірніше, не лише до нього… За легендою, якщо стрибнути у 32-метровий «колодязь», можна вижити, потрапивши у води річки Уж.
А ще Мукачівський замок може розповісти вам історію про замуровану в стіну дочку графа Другетті. Батько вчинив так з дівчиною, коли та видала таємницю підкорення замку польським завойовникам, закохавшись у військового.
Найбільше прославили Паланок дві жінки — Софія Баторі та Ілона Зріні — свекруха і невістка, які правлячи замком, ворогували між собою. Та якщо Ілона увійшла в історію як хоробра боронителька укріплення, то Софію Баторі спіткала містична, страшна слава. А може те, що розповідають — правда. А розповідають таке: жінка мала пристрасть до людської крові і не лише вбивала заради неї, а й приймала кроваві ванни, приносячи у жертву 13-річних цнотливих дівчат.
Може ці історії — велике перебільшення, та про те, що Софія була надзвичайно жорстокою, не сперечається ніхто. Старі люди розповідають, що у кімнатах Мукачівського замку в ті часи були спеціальні кімнати для тортур, стіни яких відшліфовувались людськими тілами.
Часи минали і змінювались правителі. Вже у 1789 році замок Паланок перетворили на тюрму для політичних в‘язнів. Тож кам’яні стіни пам’ятають намало мук, стогонів і крові.
До речі, камера тортур, яку показують туристам, є і зараз у частині так званого Верхнього замку.
Це один із найдавніших замків на території нашої країни. Свого часу місце його розташування було якраз на кордоні двох держав — Литви і Польщі, тому правителі обох держав боролись за привласнення кам’яного палацу.
Відомий замок і тим, що у середині XVІІ століття тут народився Ян Собеський — король Польщі. За легендою, під час появи на світ немовляти була страшна гроза. А мармуровий стіл, на який поклали хлопчика, раптова блискавка розколола буквально навпіл. Це оцінили як містичний знак.
Вже у 1951 році в Олеський замок знову влучила зловісна блискавка, через що розпочалась величезна пожежа. Та будівля встояла. Хоча за всі роки існування її стіни були сильно знищені. І лише кілька десятків років тому замок було відновлено практично із руїни.
Охоронці замку, яким щоночі доводиться залишатись у будівлі, розповідають, що постійно відчувають присутність невідомих явищ з настанням темряви. На дивні звуки, тіні та напіввидимі силуети реагують також сторожові собаки.
Насправді Олеський замок таки має своїх привидів, чи то привида, що належить комусь загиблому на цьому місці, хто не може знайти спокою. Принаймі за найвідомішою версією привид — це душа Адама Жолкєвського. Колись хлопець був закоханий у доньку одного із власників Олеського замку Маріану Данилович. Та отримавши відмову батька у наданні згоди на шлюб, відчайдушний шляхтич на тому ж місці встромив собі у серце ножа.
Поховали його не на цвинтарі, а просто скинули у болото біля замкових стін як самогубця. Душа, тіло якої не було похоронене за звичаєм, зависла між двома світами. Тому напівпрозорий дух Адама не полишає Хустського замку, стогнучи та зітхаючи, лякаючи поціновувачів краси історичного Олеського замку.
Середнянський замок
Смт Середнє Ужгородського району Закарпатської області
Історія цього замку пов’язана зі священним Граалем, Орденом тамплієрів, Орденом паулінів, родами Добо, Другетів та Ракоці…Їм і не тільки у різні часи належали володіння фортеці.
Зараз від Середнянського замку залишились практично руїни. Вважається, що колись товщина стін була більше 2 метрів (це видно і зараз), а вся площа замку займала трохи більше як 16 на 18 метрів, та про це достовірно не відомо. Адже багато чого досі знаходиться під землею. Величезні підземелля і ходи тепер засипані камінням. Руїни забрали з собою багато таємниць. Може й навічно. Місцеві розповідають, як ще кілька років тому на стінних каменях проглядались барельєфи із зображенням Медузи Горгони і, як би це дивно не було, Ісуса Христа.
Історики сходяться на думці, що славнозвісну середнянську пам’ятку збудували таки ченці з Ордену тамплієрів. Насправді ці люди були рицарями і войовниче захищали католицизм. Їх підозрювали у зв’язках з дияволом. Почали переслідувати і кидати у в’язниці, де катували і вбивали.
Саме з цим орденом пов’язані свідчення про зв’язок Граалю з Середнянським замком. Мовляв, Чашу, що була зроблена зі смарагду корони архангела Люцифера, колись заховали саме у стінах нашої фортеці. Чому саме її? Справа в тому, що Середнянський замок був найвіддаленішим (найтемнішим кутком) із замків тамплієрського Ордену. Там ченці вирішили заховати священний скарб.
Ще одна цікава історія закарпатського замку веде нас до особистості Іштвана Добо. Сталось так, що через наклеп цей воєвода був засуджений на довге ув’язнення. Після смерті його тіло було поховано в одному місці (у родовому маєтку в с. Доборуське), а серце — окремо. У землі Середнянського замку.
Місто Хуст на Закарпатті
Збудований десь на межі XI і XII століть, замок стоїть на горі вулканічного походження. Ним володіли галицько-волинські князі. Князі за нього і воювали, а також Габсбурги, турки і татари.
Згодом самі Небеса ніби захотіли знищити Хустський замок, ударивши блискавкою. Вона влучила прямо у порохові склади, після чого архітектурну пам’ятку не вдалось врятувати навіть відбудовою.
Та найцікавіше, що історію замку напряму пов’язують з іменем графа Дракули. Відомий лицар, якого прозвали Драго (ромунською «чорт») через страшенно спотворене бойовими шрамами обличчя, свого часу жив на хустських землях. І згодом, розбагатівши, заволодів і Хустським замком. Кажуть, сам угорський король боявся цієї людини. Прямим нащадком графа Драго є Влад Дракула.
Та насправді версій про факти, що доводять зв’язок графа-вампіра і Хустського замку існує більш, ніж багато. За однією з них, фортецю спеціально будували для графа Драго. І у процесі спорудження та насипу гори загинули тисячі закарпатців. Тож замок практично стоїть на людських кістках.
Та історії привидів Хустського замку пов’язують із часами монгольського завойовника Батия. Легенди розповідають, як місцевий воєвода, вбивши власного сина, якого не впізнав після татарського полону, встромляє ніж у серце і собі. Сестра вбитого хлопця і дочка батька-убивці Ріка заподіює собі смерть з горя. Саме її привид, як розповідають місцеві, ночами блукає поміж стін Хустського замку.
Сьогодні про негативну енергетику місця, яка відчувається вже біля підніжжя гори, говорять дуже багато людей. У туристів з’являються несподівані відчуття страху і холоду.
На жаль, сьогодні від стін замку залишились практично лише руїни. Та його слава і легенди непідвладні часові.
* Джерело: vsviti.com.ua.