Середньовічний Львів мав міцні укріплення — фортечні стіни, вали і рови, вежі, бастеї та барбакани (у різні періоди), 2 замки – Високий та Низький. У кінці XVIII ст., коли у Львові почала порядкувати автрійська влада, більшість цих споруд було розібрано. Що лишилося?
Довгий час історики і дослідники сперечаються стосовно вигляду і характеру фортифікацій Львова у княжі часи. Вважається, що головним її елементом були укріплення на Замковій горі, де знаходився Високий замок. Це була продовгувата кам’яна фортеця. Фрагмент однієї з його стін можна побачити поблизу телевізійної вежі. Згідно з описом, 1562 року замок був у доброму стані, мав каплицю з необхідними предметами, “королівське помешкання”, “муровані хідники”, склепіння, 10 гармат, інструменти для розбивання мурів, чимало куль та пороху.
Однак є підстави вважати, що в княжі часи укріплення існували й у інших місцях. Підтвердженням цього стали розкопки 1989 р. Дослідників зацікавили дві однойменні церкви на території невеличкого на той час села Кривчиці, окрім того одна з них має незвичну для галицької мурованої сакральної архітектури шестикутну наву. Базуючись на дослідженні мурів, Микола Бандрівський та Іван Могитич виділили три будівельних періоди в історії споруди. У першому — це мурована з каменю шестигранна вежа, зведена у XIII ст. або XIV ст. Вибір саме шестикутного плану для вежі в Кривчицях надавав їй ряд переваг, адже форма зручніша для кладки стін та кругового обстрілу навколишньої території. Ймовірно, внаслідок військових дій вежа перестає функціонувати і на другому етапі (приблизно у XVII ст.) — її руїни використовуються після перебудови, як каплиця-ротонда. Третій етап пов’язаний із втратою кривчицькою громадою іншої церкви, тоді добудовано апсиду і таким чином утворено повноцінну церкву. Враховуючи те, що у фундаментах церкви знайдено стіни кам’яної вежі (а на території Кайзервальду елементи, що вказують на існування городища на цьому місці), М. Бандрівський робить висновок про ймовірність існування своєрідного оборонного комплексу на північно-східних околицях Високого замку: оборонне городище на Кайзервальді, поселення і вежа-донжон у Кривчицях.
Основу укріплення середмістя Львова у 1425-1430-х рр. було завершено муруванням верхньої частини Високого муру — на камінній основі, зведеній у попередніх століттях. Високий мур був завдовжки приблизно 1700 м і висотою 6-8 м, охоплював за периметром середмістя. По верху стіни будували дерев’яні оборонні галереї, із яких захисники міста вели вогонь по нападниках. Зубці на мурах захищали від ворожого вогню й одночасно давали можливість широкого кута обстрілу. Із часом на оборонній стіні з’явилися машикулі — оборонний елемент верхніх ярусів, своєрідні навісні ґанки.
На Високому мурі були споруджені вежі. Перші з них існували вже наприкінці XIV ст. Прийнято вважати, що міські вежі на львівському Високому мурі було розділено між міськими ремісничими цехами у 1444 р. Вони повинні були за власний кошт утримувати вежу в порядку й обороняти у випадку військової загрози. Вежі мали прямокутну основу з ламаного каменю і розміщувались здебільшого ззовні лінії Високого муру. До наших днів збереглись лише фрагменти деяких з них. Вежа крамарів — у середині 1990-х рр. її збудували наново від фундаментів, поряд з фрагментом Високого муру на проспекті Свободи.
Вежа мулярів — на її рештках зведено будинок № 11 на вул. Підвальній. Вежа була поставлена наприкінці XVI ст. і знесена через 200 років. Фундаменти вежі були виявлені під час спорудження пам’ятника Івану Федорову. Тоді ж відкрили рештки Високого і Низького мурів і надбудували — показали трасу і конструкцію. У вежі відшукали підземний хід, який пролягав до міського каналізаційного колектора. А між мурами в 1977 р. поставили пам’ятник Івану Федорову.
Вежа лимарів (або Льодова) знаходилася на північно-східному розі міських мурів. Таке розташування дозволяє припустити, що башту споруджено у числі перших веж міського муру, що існували у 1425 р. Вежа відігравала значну роль завдяки своєму розташуванню, адже з неї відкривався вид на Замкову гору, Княжу гору, дві сторони міста, особливо на Босацьку хвіртку. Відзначилася і залога римарської вежі: у 1648 р. вогнем із башти було зупинено перший штурм полку Кривоноса на Високий замок. Однак внаслідок бюрократичної боротьби між магістратом, який не хотів утримувати непотрібну йому споруду, та конвентом домініканів у 1811 р. вежа було перероблена на дзвіницю для Домініканського монастиря. За цей час у підвалах башти було розміщено склад льоду (прообраз нинішніх холодильників), яким з 1810 р. завідував кондитер Ян Товарницький. Ця льодовня, що дала вежі другу назву – Льодова, завдавала клопоту домініканам, котрі за всіляку ціну намагалися її усунути. Свої скарги вони адресували до магістрату, а той – до губернії, бо, як виявилося, льодовню було закладено 1775 р. для потреб губернаторів. Даремними були звернення конвенту про небезпеку для фундаментів вежі, яку становили холод і постійна вологість у підвалах. Магістрат не хотів конфлікту з губернатором, і технічні комісії раз за разом давали заключення, що льодовня ніякої небезпеки для споруди не становить. Так тривало до 1849 p., коли комісія вперше визнала аварійний стан вежі, причиною якого була льодовня Паславського, котрий заступив на місце Товарницького. Губернія у цій ситуації постійно відмовчувалася, аж 30 січня 1852 був виданий наказ про негайний розбір вежі через її аварійний стан. Таким був кінець римарської вежі. А у 1872 р. було остаточно розібрано залишки її фундаменту. Про її існування нагадує тепер тільки фрагмент задньої стіни башти, що зберігся на розі кляшторного (монастирського) будинку з боку вул. Лесі Українки.
Вежа токарів і поворозників — зберігся нижній ярус та фрагмент верхньої восьмигранної надбудови, яка з північного боку прилягає до Міського арсеналу та виводиться на всю висоту разом із Високим муром, увінчаним машикулями й зубцями. Про одночасне їх спорудження свідчить наявність перев’язки в муруванні. На другому поверсі Вежі токарів і поворозників зі сторони міста був влаштований вихід на оборонну галерею, а також ізольовані від верхніх поверхів зовнішні гвинтові сходи на перший поверх.
Шевська вежа — прилегла до Міського арсеналу з південного боку, яка водночас є кутовою вежею цілого міського муру, частково реконструйована в 1981 та 2013 рр. Після приєднання монастиря бернардинців до міських ділянок муру, вежі від наріжної (шевців) до Галицької брами стали вважати захищеними, і тому закинули догляд за ними з північного боку. Згодом євреї викупили в міста вежі при Міському арсеналі, які на той час через брак догляду втратили перекриття, міжповерхові сходи, дахи. Якщо вороги нападали зі східного боку Львова, то могли легко і зручно обстрілювати мешканців усередині міста. Саме тому тут спорудили Міський та Королівський арсенали. Окрім основного призначення (база зберігання зброї та припасів), арсенали служили ще як потужні фортеці. У XVIII столітті в підвалах Міського арсеналу тримали полонених українських козаків і гайдамаків. А в одному з казематів була камера тортур і житло міського ката.
З початком поширення у Європі використання вогнепальної зброї виникла потреба зведення нового муру. Саме тому, спеціально для застосування цього виду зброї за 20 м перед Високим муром у 1418 р. заклали Низький мур, що охоплював 2/3 периметру міста (Низький мур проходив поміж міськими брамами з трьох сторін тогочасного Львова, а четвертий бік захищала болотиста долина річки Полтви), власне для вогнепальної зброї призначались 15-18 (за різними даними), однакових двоярусних бастей діаметром до 7-8 м, у нижньому ярусі яких було 2 бійниці для гармат, а на верхньому 3 бійниці для ручної зброї. До наших днів збереглися фрагменти двох з них: на вулиці Підвальній, 11 (навпроти Успенської церкви) та у підвалі будинку на вулиці Братів Рогатинців, 32. З середини XVI ст. було облаштовано нову (третю) лінію оборони на міському валі, який закривав бійниці Низького муру, через що його оборонна функція занепала. З кінця XVII ст. частину бастей використовували під житло, а інша частина була заповнена сміттям, викинутим з міста.
Серед веж і бастей третьої лінії оборони Львова однією з найбільших була триярусна Порохова вежа, яка розміщувалась посеред східної частини міського валу. Наприкінці XVIII ст., коли за наказом австрійської влади розбирали старі львівські укріплення, у Пороховій вежі існував військовий склад, завдяки чому споруда вціліла.
Інтегральною частиною розташованих на валах фортифікацій Львова були укріплення бернардинського монастиря. Перші оборонні споруди, що мали захищати монастир, звели XVI ст. Прямокутне в плані укріплення стояло з південного боку монастирської забудови. Нову потужну муровану стіну навколо святині було зведено під час побудови монастирського комплексу на початку XVII ст. До наших днів дійшла частина монастирського муру із Глинянською вежею (брамою), які було відновлено протягом 1976-1977 рр.
Наступним отримав потужні фортифікації монастир кармелітів босих, який нависав на пагорбі над містом. Король Владислав IV затвердив 1631 р. будівництво монастиря на цьому місці одночасно з затвердженням проекту прокладення через три лінії оборони міста дороги до монастиря (Босяцька хвіртка). Адже монастир разом з костелом св. Михаїла лежав далеко від міських брам і не мав надто багато парафіян. Фортифікації монастиря мали примурувати до міських укріплень за аналогією монастиря бернардинців, але це не було виконано. З найбільш загрозливої східної сторони містились два наріжні бастіони та земляний вал лінії оборони Беренса, споруджений наприкінці XVII ст.
У 1645 р. було прокладено Босацьку хвіртку. Король Владислав IV не зважав на протести магістрату, що вона послабить оборонну здатність міста та призначив комісію для визначення проекту прокладання проходів у лініях оборони Львова. У Високому мурі прохід йшов через Руську вежу, яку 1646 р. спеціально заново звели майстри Войцех Келар і Микола Поправа. Наступний прохід йшов через бастею Низького муру, розміщену навпроти Успенської церкви яку надбудували на два яруси для розміщення механізму звідної частини моста, що йшов через внутрішній міський рів. Фортифікації мали оздоблення, пишність якого була ознакою заможності міста. Тому проходи прикрасили білокам’яними порталами. Фрагмент зовнішньої Босацької хвіртки зберігся донині в стіні будинку школи №8.
Однак саме ця хвіртка і зіграла фатальну роль для міста в ніч на 6 вересня 1704 р., коли протягом 20 годин король Швеції Карл XIII розробив план захоплення міста, а 1400 драгунів (вид кавалерії) без підтримки артилерії його здійснили. Шведи пройшли без бою до міста через проходи Босацької хвірки, де два звідних містка не було піднято, а три брамки у трьох лініях оборони не було закрито. Це призвело до першої капітуляції в історії міста з XIV ст. Після шведського погрому, місто переживало роки занепаду. Львів поступово втрачав обороноздатність — через недофінансування оборонні споруди руйнувались. У 1777 р. новою австрійською владою прийнято рішення про розбирання фортифікацій.
Австрійська влада розглядає різні варіанти будівництва нових фортифікацій, чи прилаштування вже існуючих споруд – “Червоний кляштор”, казарми Фердинанда тощо. Але жодні з варіантів не задовольняли вимогам. На півстоліття Львів лишається без фортифікацій. Стимул владі нарешті вирішити питання забезпечення оборони міста дають революційні події “весни народів” 1848 р., які значно похитнули владу австрійської імперії. Одним із способів укріплення влади стало будівництво потужних цитаделей у столичних містах імперії. Тоді революційні заворушення відбулися й у Львові. Щоб придушити повстанців, австрійці розташували артилерію на горі Шембека й почали обстріл центральних районів міста. Стратегічна висота давала можливість контролю майже над усім містом (тоді його площа була значно менша), тому, коли виникло питання, де будувати Цитадель, відразу знайшлася й відповідь. Уже у 1849 р. розробляється проект забудови нових фортифікацій на зрівнених між собою горах Калічій, Шембека та Пелчинській.
А у 1850-1856 р.р. відбулося зведення одного з останніх споруджених фортифікаційних комплексів на території Львова, відомого як “Львівська Цитадель”. Цитадель складалася із великого казематованого будинку казарм та шести башт – двох квадратних та чотирьох круглих, і була справжнім витвором мистецтва, за яким можна спостерігати і зараз. За іронією долі австрійське військове міністерство, витративши чималі гроші для будівництва Цитаделі, за прямим призначенням нею так і не скористалося. У 1914 р. російські війська практично без опору оволоділи Львовом, так само як і у 1915 його залишили. Справжні бої на Цитаделі розгорілися у листопаді 1918 під час так званої українсько-польської війни. Під час Другої світової війни у Цитаделі знаходився концентраційний табір для військовополонених «Stalag-328».
Пам’ятки оборонної архітектури: фортеці, замки, оборонні храми, міські укріплення – це наша цінна історико-архітектурна спадщина. Оборонні пам’ятки демонструють науково-технічні досягнення свого часу, а також потенціал народу, що їх залишив. Споглядаючи товстелезні мури і залишки фортифікаційних укріплень міста, можемо подумки перенестися у давні часи, коли від рівня організації оборони залежала доля Львова і його містян. Скількох небезпек вдалося уникнути завдяки цим фортифікаціям!
Більше інформації за темою: http://photo-lviv.in.ua/oboronni-liniji-lvova-frahmenty-yaki-zalyshylysya-do-nashyh-dniv/