Не так давно в українську розмовну мову увійшло зі Скандинавії слово «скансен» (шведською «skans» – це «укріплення»), що означає етнографічний музей просто неба, музей-село. Скансени – досить популярний формат музеїв в Україні, починаючи від Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогово та Музею народної архітектури та побуту у Львові, завершуючи колоритними регіональними музеями.
Надзвичайно цікаво, прогулюючись на природі та дихаючи свіжим повітрям, водночас оглядати автентичні сільські хати. Сьогодні ми пропонуємо вам завітати на Закарпаття і там зануритися в оазу давнього побуту, коли хати вкривали очеретом і не вміли користуватися комп’ютерами…
ПОДОРОЖ ІСТОРІЄЮ ОДНОГО СЕЛА
У 2009 році музейний комплекс «Старе село» у Колочаві був визнаний найкращим з-понад 1000 регіональних музеїв і отримав перше місце у номінації «Традиції та звичаї моєї малої Батьківщини» на Всеукраїнському конкурсі громадських музеїв.
Тому, святкуючи 10-річчя проекту Karpaty.info у Карпатах, наша команда найперше завітала до скансену «Старе село». Ми хотіли на власні очі побачити збережений інтер’єр, предмети побуту і праці, довідатися, як жили в давні часи люди різного соціального походження і роду діяльності (вівчарі, лісоруби, теслярі, мірошники, шевці). Зрештою, саме у музеї під відкритим небом по-особливому відчувається дух історії!
Завдяки роману чеха Івана Ольбрахта “Микола Шугай” про місцевого “Робін Гуда” – останнього опришка Карпат пам’ятають навіть за кордоном: до Колочави щороку приїжджає кілька тисяч чеських туристів. Для них навіть на кафе “Колочавські страви” – двомовна вивіска. Українською і чеською. Хоча справжнє прізвище опришка було Сюгай. Автор скульптури – член спілки художників України, колочавець П.Штаєр.
Колочавський музей народної архітектури та побуту “Старе село” знаходиться в мальовничій місцевості на околиці села Колочава Міжгірського району на Закарпатті. Розрахуйте вдосталь часу, щоб встигнути оглянути близько двох десятків житлових і господарських споруд з предметами домашнього побуту і художніми роботами місцевих мешканців ХIX-XX ст.
Екскурсовод Юрій Радівілов водить нас від однієї садиби до іншої. Тут і хати звичайних колочавців, і лазня, і єврейська корчма зі справжньою борговою книгою, і жандармерія. А ще він показує музей вузькоколійки – раритетний паротяг та 10 вагончиків, у кожному з яких своя експозиція. Розмаїття представлених експонатів вражає – у скансені представлена чеська жандармерія, кузня, будинок ткача, сільська школа та ін. Тут об’єднана культура гуцулів, бойків, лемків, угорців, румунів, чехів, словаків, німців, євреїв.
Завітавши у цей музей, ви немов потрапляєте в ті далекі часи. Поки екскурсовод докладно розповідає нам про те, як жилося людям на Закарпатті тих часів, будинки та господарські споруди промовисто розказують свою історію – мовчазну, та від того не менш змістовну.
До речі, всі експонати дозволено фотографувати. Не полінуйтеся, зазирніть в кожен куточок “Старого села” – і ви побачите багато цікавого. Наприклад, міні сауну.
На лавочку всередині сідала людина, проріз закривався кришкою так, щоб назовні стирчала тільки голова, а пар подавався знизу через трубу.
Як ви гадаєте, для чого потрібна ця огорожа під ліжком чабана? Відповідаємо: під ліжком знаходився загін, куди в холодну пору поміщалися ягнята. Вони грали роль додаткових живих обігрівачів, та й самі перебували в більш теплому приміщенні, ніж хлів.
У хатах ремісників ми теж побачили чимало старовинних експонатів – наприклад, деревообробний станок з дерева, лісопилку.
З ножним приводом, аналогічно як у швейних машинок. На ньому майстер-токар примудрявся виготовляти потрібні в господарстві симетричні дерев’яні вироби.
У словнику лемківської говірки шустер – це швець (від німецького слова Schuster). Слово «шустер» для туристів, переважно, зовсім незрозуміле, проте у Колочаві всі добре знали, що цей чоловік виготовляє («морщить» ) постоли (взуття). У будинку шустера представлене цікаве зібрання різноманітних постолів, в яких сто років тому ходили жителі села. Робив шустер й череси – ремені, якими підперізувались чоловіки. Черес добре грів спину та вберігав від кили, у ньому також ховали гроші.
СІЛЬСЬКА ЖАНДАРМЕРІЯ
Обов’язково радимо завітати до поліцейської станції часів австро-угорської імперії з невеликою в’язницею в підвалі (її видно крізь решітку у підлозі). Жандармський пункт був у селі за кожної влади.
Всередині приміщення дуже багато унікальних речей того часу: кашкети, уніформа, телефон, старі поліцейські книги, амуніція, зброя тих часів, ліхтарики, меблі, велосипед, на якому пересувався поліцейський, а при вході навіть є вивіска.
Усіх винних кидали до в’язниці, яка була розміщена просто під жандармерією.
ШКОЛА У ХАТІ… ТА НА ВУЛИЦІ
Сільська школа, де вчилися одночасно колочавські дітки різного віку. У давнину складалася із двох приміщень: класу та кімнати для відпочинку вчителя, а також “літнього” класу (просто неба). Взагалі церковнопарафіяльні школи переважно розміщувалися в звичайних сільських хатах, орендованих у селян: в одній кімнаті жили господарі, в іншій розташовувався клас.
Зазвичай, парафія знімала кімнату у когось з місцевих. Наприклад, ця хата – самотньої бабусі. Тут же і була її маленька кімната. Для батьків це було зручно, оскільки господиня могла приготувати дітям обід. Батьки часто передавали школярами продукти, особливо ті, хто мешкав далеко від школи. Читати тодішні школярі вчилися із церковних книжок, а писали на невеличких дощечках грифликами.
- На свіжому повітрі знання засвоюються краще
– Отаким був тогочасний “айпад”, – жартує екскурсовод Юрій Радівілов, демонструючи нам грифельну дошку, яка справді трохи нагадує цей сучасний гаджет.
ШАБАТНІ ГУСИ У «СТАРОМУ СЕЛІ»
У 20-х роках XX століття в Колочаві серед 4164 мешканців 452 особи були єврейської національності – тобто кожний 10 колочавець. Сьогодні в селі немає жодної такої родини, проте місцеві жителі бережно ставляться до пам’яток єврейської культури. Життєвому устрою синів Ізраїлевих у музеї «Старе село» присвячений цілий комплекс. Тут є бужня – молитовний дім, а також корчма, в якій Гершко Вольф наливав «на бороду», хатина єврея-сабова (кравця), пам’ятник шабатним гусям.
Ці скульптурні гуси стали своєрідним символом колочавських євреїв, які колись полюбляли ласувати запеченою гусятиною, тому тримали багато цієї птиці.
У п’ятницю, перед шабатом (суботою) спеціально навчений єврейський різник ходив по селу з сокиркою та відрізував гускам голови. Це треба було зробити лише одним рухом. Якщо ж гуска після забиття подавала ознаки життя – то вона була трафною (бракованою). Її євреї вже не їли, а продавали колочавцям.
«Бужня» – єврейський молитовний дім, куди євреї-чоловіки щосуботи сходилися на молитву. Тут вони запалювали свічки у семисвічнику – мінорі та взявши єврейські молитовники, написані на івриті, приступали до молитви.
Справді, в скансені є на що подивитися. Дуже цікава єврейська корчма зі старовинним посудом, бочками для алкогольних напоїв. Кажуть, що тут навіть тепер для охочих влаштовують театралізовані забави – євреєм-корчмарем та веселими жартами 🙂 Принаймні, наш екскурсовод постійно пересипав свою розповідь анекдотами та кумедними історіями, так що час минав швидко.
На відео “Корчма у Вольфа” (с. Колочава, скансен “Старе село”). Це імпровізоване дійство показує, як за Австрії в селах карали п’яниць, що перехилили зайву чарку у неділю. У Колочаві пияків карали так: надягали на шию ярмо і гнали через усе село.
– Корчмарство як вид занять здавна належало євреям. Але хто змушував селянина залишати в корчмі чесно зароблені гроші?” – ставить риторичне запитання наш екскурсовод Юрій Радівілов.
«БУНКЕР МИХАЙЛА ШТАЄРА»
У Колочаві теж боролися за незалежність України. Збереглося чимало документів та фактів, що це засвідчують. А яскравим прикладом національно-визвольної боротьби є діяльність групи Михайла Штаєра.
Група діяла у 1949-1957 рр. минулого ХХ-го ст. Автентичний бункер був викопаний в землі, а в музеї “Старе село” відтворено умови, в яких жили та переховувалися колочавські повстанці, зібрана зброя, обмундирування тих часів, є фотографії повстанців та їхні патріотичні вірші.
Екскурсовод розповів, що бункер мав розміри 2,5 м довжини та 1,5 м ширини. Димоходом служила смерека, через дупло якої виходив чад та розвіювався поміж верхівок дерев. Струмочок, що протікав через весь сховок правив за каналізацію, окремо була криничка для води. Їжу готували на буржуйці. І все це під землею… Навіть тепер знайти бункер-музей у лісі без провідника дуже складно.
- У своїх записниках вони писали: «Най жиє Самостійна Україна, за яку ми ся боремо, проливаємо свою кров…»
Минулого року експозиція “Бункеру Михайла Штаєра” поповнилася новими експонатами – залізними щитами і шоломами з Майдану у Києві. Тепер і “Революція гідності” по праву належить українській історії…
КОЛОЧАВСЬКА ВУЗЬКОКОЛІЙКА
«Колочавська вузькоколійка» – єдиний на Закарпатті музей історії залізниці. Тут ми побачили раритетний паровоз Гр-286 та десятком вагонів чеського і радянського періодів. Антикварний паровоз Гр-286 виготовлено у 1951 році на заводі імені Карла Маркса в Бабельсберзі (Німеччина). Він “бігав” коліями аж до 1973 року. Він доволі унікальний, бо в пристойному стані таких збереглося мало, а що б ще й гудки давали і теоретично могли їздити, взагалі, практично немає.
Колія проходила Міжгірщиною ще наприкінці ХІХ ст. – щоправда, в самій Колочаві вузькоколійки не було, а була в Синевирі, Кушниці та Руській Мокрій.
Тут можна побачити три чеські пасажирські вагони, радянський товарняк, угорський вагон для перевозу худоби та бочку для води, і звичайно ж, вагони для транспортування деревини – рубанців та бокорів.
В експозиції зібрані спеціальні прилади та інші реліквії, якими користувалися залізничники вузькоколійок Боржавської, Тересвянської і Тереблянської долин.
Вагони, відремонтовані на кошти мецената-депутата Станіслава Аржевітіна, діставили у Колочаву з Лопухова на Тячівщині (у 1998 р. паводок зруйнував тамтешню вузькоколійку – і десять років вагони лежали у воді). Паровоз, що дивом урятувався від здачі на металобрухт краном діставили з села Хмільник (Берегівський район). Також є автомобіль Волга і карета швидкої допомоги, які ще в кінці ХХ століття за потреби рухалися вузькоколійками.
Оскільки в частину районів авто проїхати було складно, а вузькоколійки там існували, для надання швидкої медичної допомоги використовували такі санітарні машини. «Чартерний рейс у минуле» – прокатитися на дрезині – може здійснити кожен відвідувач музею «Колочавської вузькоколійки».
Тривалий час в цьому регіоні жив і працював Іван Васильович Чуса. На міжнародному змаганні лісорубів в рамках Всесвітньої виставки «ЕКСПО-67» в Канаді він зайняв перше місце. За це йому присвоїли звання Героя і передали в користування персональний вагон-дрезину.
У майбутньому планується прокласти повноцінну вузькоколійку довжиною близько кілометра навколо “Старого Села” і одним з елементів рухомого складу стане якраз вагон-музей Івана Чуси.
Понад 14 тисяч потьмянілих від часу, пропахлих історією старожитностей вдалося зібрати під очеретяними дахами колочавського скансену. Сюди варто приїхати, щоб присвятити декілька годин ознаймленню із духовною спадщиною цього краю. Адже недаремно Колочаву прозвали “селом 10 музеїв”! Нині у ньому налічується 50 пам’ятних об’єктів, які можуть бути цікавими для туристів. Пробувши тут один день, вам неодмінно захочеться залишитися на триваліший час у найбільшому селі Закарпатської Верховини. А де зупинитися та поїсти, що відвідати та який маршрут обрати підкаже інформаційно-туристичний інтернет-каталог Karpaty.info.
P.S. Скансен “Старе село” та інші музейні проекти створені за ініциативою та на кошти члена правління Національної спілки краєзнавців України Станіслава Аржевітіна, родом із Колочави.
* У пості використано власну інформацію, а також із сайтів: kolochava, castles, terwik.
* У пості використано власні фоторафії, а також із сайтів: el-afonina, tamtour, photo a-dreiz, terwik, kolochava, 7dniv.